Гід, ШІ
Пеґґі писала про універсал у двох записах. Перший про день, коли він з’явився:
"Gus came home one April afternoon with a used station wagon the color of a buttered biscuit, so of course we called it the Biscuit. It had wood paneling on the sides that was not wood at all, a radio that only worked going uphill, and a back seat big enough to nap in. I pretended to be cross that he had bought it without me. I was not cross for one minute."Перекладено для показу, не збережено
Одного квітневого дня Ґас приїхав додому на вживаному універсалі кольору печива з маслом, тож, звісно, ми назвали його Печивком. На боках у нього були дерев’яні панелі, які зовсім не були дерев’яними, радіо, яке працювало тільки під гору, і заднє сидіння, на якому можна було вільно подрімати. Я вдавала, що сердита, бо він купив його без мене. Я не сердилася ані хвилини.
У другому Пеґґі описала літні поїздки, у які вони з Ґасом вирушали на ньому:
"Every summer we pointed the Biscuit somewhere new. Maine for blueberries, the Blue Ridge for the views, and once all the way to the Grand Canyon with a cooler of egg salad sandwiches that should not have lasted as long as it did. Gus drove and sang, badly and with total confidence. I read the map and the road signs out loud like they were poetry. Some of the happiest hours of my life were spent in that car."Перекладено для показу, не збережено
Щоліта ми скеровували Печивко кудись у нове місце. У Мен по чорниці, у гори Блу-Рідж по краєвиди, а одного разу аж до Великого каньйону з сумкою-холодильником, повною сендвічів з яєчним салатом, яких вистачило на довше, ніж мало б. Ґас кермував і співав, погано і з цілковитою впевненістю. Я читала мапу й дорожні знаки вголос, наче це були вірші. Деякі з найщасливіших годин мого життя минули в тій машині.
Записано · на це відповідають власні слова людини (Peggy)